Сідаю охляп на коня
І мчу за обрій…поза світом…
Мені нема де тут подітись —
На посміховиську щодня.

Нагаптувала — не пройти:
Із мовчазними мову шию,
Із крикунами все німію
У жебонінні самоти,

Зі зверхніми тупію враз,
Пиху їм нібито чатую,
Та більше тільки ще дратую
І провокую повсякчас

В начальства посмішку криву
І гніву панського везувій…
Оглухла, знищена й беззуба
Піду купатись у траву…

Волосся зі стеблом зрідню,
Чоло з думками заквітчаю,
Боками землю закачаю,
Заколишу сльозу в зорю.

І стільки щастя напилить
Мені з крильцят комах убогих,
Кентавром видовжаться ноги,
І кінь мій світ перелетить!

У моїх антикварнях крихких,
Могіканах-музеях останніх
Є висока жага по скитанню
Й дивовижна «хвороба» німих —

Оком пестити глянець речей,
Їхню сутність взнавати на дотик,
Викриваючи пломінь глибокий
Смолоскипами гордих очей.

І мочати у кавовий злив
Золоті і не списані пера,
Прикувавши навік до галери
Трудової правиці рабів.

Як дивно у кошіль
«вдяглась» садовина,
притримали кришталь
роси до Спасу квіти,
все грубшає садок —
уся деревина
до свого свята свят
зуміла обважніти

і радо віддає
нектарну стиглу суть,
свій найсолодший сенс —
мету свого цвітіння…
Її провідники —
до церкви люди йдуть
під цей жертовний дріб
сухого маковиння.

Спитай мене,
чи шовком молодим,
чи льоном
в опуклих вузликах,
сплетених
чарів золотих
це звичайне диво
збулося…
Тче струна прозора голосу
зойк солодкої млосності,
легкий подих невагомості
на терезах затих.

Знов зліта
фонтана срібна гра!
Та й у крапельку одну
збіга…

Спитай мене,
де по світах
блукали зорі ті,
щоб втілитись у очі
відтепер твої,
віддану пророчу
силу повені
нашого кохання,
чуєш,
джерело не згасне,
ні…
Чого мене так любиш —
запитай — але я
так-таки
не відповім тобі…

Знов зліта
фонтана срібна гра!
Та й у крапельку одну
збіга…

Коли великий пил твоїх доріг
Здеградував у міль у зажирілу,
Не здатен ти підвестись на поріг,
А ось майбутнє двері вже відкрило,

Негайно, не роздумуючи, з’їж
Пантофлі приспані і черевики модні,
Та утікай босоніж та хутчіш,
Допоки курява здійматися ще годна,

Й не бійся ноги жалем обпекти
Та здерти шкіру прагненням і болем,
Хай по тобі зростають маки ті,
Залишені пружинною ходою

У стовчених на порох сих ґрунтах,
Де здавна рили орди налетілі…
Так пересіяно тому і золотіє
Той пил святий на славних хоругвах…

На тлі простих увічнених дерев,
Які злились в одну зелену масу,
Пишалася чиясь вагомість красна
І важно задивлялась уперед.

Здавалося, що сонце стиглий плід,
І місяця реліктове насіння
Лише для неї сходили на синє
Й холодне небо зі своїх орбіт.

Та раптом, якось дивно на весь світ
Заграло листя шурхотом шовковим,
Зашепотіло у ламанні віт,
До неба зеленіло винятково,

Мов сплакалося музикою сфер —
Все навкруги зуміло пожаліти…
І вщухло враз це тло несамовите.
І цілий світ заслухано завмер.

А коло вужче, вужче — до долонь,
Що обхопили шию та стискають…
Я вже в собі себе не відчуваю
І дихаю все якось осторонь.

Лихий сусіда вовкувато жме-
ться, й годі на листа чекати з доми.
А би не збожеволіти від втоми,
Не знудило б — не витримаю вже

Оте душіння мавра самоти,
Оту незриму зраду щойнаближчих.
Коли терпіння ваги перевищить —
Тоді я зможу встати і піти.

Я почасту віршиком, прийдіть!
Найму музик із скрипкою та бубном.
То зойкне в дукачах намисто згубно,
Розкидаючи потай жовту мідь.

То буде уриватися щораз
Струна рядка, збігаючи кінцівки.
У танець мої рухи вмить поцілять,
Сколихуючи ніжним жестом Вас.

Я буду наймудрішим слухачем,
Второпавши одразу про «там-ту» річ…
Мій Діоген вже вийшов Вам назустріч,
Ховаючи пергамент під плащем…

Ніколи не було мені так вільно,
А разом з тим, так боляче невпинно…
А разом — ніби зрубано під корінь,
Що зостається лиш пірнуть під зорі…
Не втриматися на землі кружляння —
Того все кличе просторів ширяння,
Того до полюсів найбільших зносить,
Бо серце вільне правдоньки все просить.
Ніколи не було мені так ясно!
Того й змарніла…але вірші красні.

Тримаюся за книжку, бо нема
Людини… Очі жадно п’ють науку
З гаптованого рясно полотна
Сполученнями графіки та звуку.

Спілкуючись тим порухом тонким,
Який не потребує слова зовні,
Із світлим співрозмовником моїм,
Що щосторінки сповнює любов’ю.

І сколюючи ніжно пальці в такт
Його оповіданню поза часом
Об кутні грані аркушів, відтак
Вшановую улюбленця Пегаса.

Жмурюся з долею… Старанно
Та й осліп йду у повну ніч…
І нашорошую в незнане
Всі почуття, і кожну річ

Не обмину і не відкину.
Хоча й не відаю: задля
Чого тим бавлюся дитинно,
Змальовуючи навмання

І настовбурчуючи знаки
У вежах виспіваних слів.
Допоки наглий, грізний закид
Не вбухне доля… Грім і гнів

Немов кресало — виб’ють світло,
Щось встигну і зобачу вмить.
А решта — випотрошить вітер,
Та у сльозах моїх збіжить.

Не бачити, не знати знову,
Не мріяти, що та коли…
Лиш відчувати — до імли,
До непритомності, до скону…

Де споюється вітер і крило,
Звитяга й розкріпачене терпіння,
Не вимуштруване святе уміння
З отим, що здавна зветься «ремеслом»;

Де сходяться у розквіті яснім
Призначення із пуп’янком бажання —
Там зорі ближче і нема змагання,
Світи кружляють небом… І одні

Лише точаться пестощі заквітлі.
Там, де вдихаєш світло, не повітря…

Ніхто, либонь, не помічає
Цих славних велетнів міських,
Дверима боляче штовхають,
Хоч вхід, мов світ, лежить на них.

Шляхетний цвіт архітектури
Пішов з коріння їхніх вен,
Їх досконалої статури,
З міцної розкоші рамен.

Зійшли чиїсь надії-вежі
З оголених цих диваків.
Та мертвий мармур їх обмежив,
А то б росли впродовж віків.

Мої брати! Вас розумію…
Від пилу, чаду, від дощів
Живою думкою жалію
Та шию ніжності плащі.

Щоб повкривати ваші втрати,
Відбиті часом і людьми.
Атланти, та вам зброю й лати —
Ото б боги перемогли!

Краса б звитяжно рятувала,
А світ вшановував отих,
Яких із мармуру зрубали,
Щоб зносити усе… й усіх.

В якихось сиротинцях по світах
Живуть мої не вирощені діти.
Я уві сні поллю їх, наче квіти,
І пригорну крильми, неначе птах.

Зриваючись думками у політ,
Гасаю з ними в зорях недосяжних!
Вони ще вчать мене ковтати лід
Недолі — серця полум’ям відважним.

З тареля тріснутого їла,
Чіплялась ложкою за злам —
За зморшку цю закам’янілу
В гладеньких площах порцелян.

Немов би однієї з Парок
Це волосинка впала тут.
І передчула я, як вдарить
По карку перший її прут.

І зазирала крізь прикмети
В кривих нерівнях половин
У цю хвилясту цівку Лети,
Що утекла з небесних ринв.

Випали із серця корали —
це я Вас умить покохала,
в жменьці горобинній вогняній
зайнялась.
В сніг пішла — у осені попіл,
змерзнувши до льоду, допоки
навесні не зійде вологий
пахощів екстаз.
Із сніжинок зродяться квіти,
пагін оживе.
Як цей ніжний щем не любити! —
дожене
вашою стрімкою ходою.
Потечу я слідом водою.
Як не перейти зі сльозою
знов на одне?

Випали ці первістки болю —
крається душа самотою,
прозира очей глибиною
у новий день.
Але ще жевріють з намиста
зірвані бруньки ці іскристі
в розсипу, як в роздумі чистім,
де-не-де…
Мій вогонь дозріє плодами
і впаде до ніг,
підніматиметься роками,
скинувши гріх
гіркоти від вічної втрати.
Ллють мої корали карати
радощів з лози винограду
вже для вас всіх!

Напередодні того дива,
Яке обіцяне здавен,
Не знаю ким, та й тих імен
Вже не згадає віра сива.

Але знайдуться крихти слова,
Що не з’їдять ані птахи,
Не вкрадуть ані вороги,
Не злиже язиком корова.

Воно вже є… Воно пуска
Коріння з цівок молока,
Струмить зі сну дощем солоним…

Напередодні добрих змін
Вже не витримуєш, між стін
Йдучи від болю, як з полону.

«Любов не шукає свого».

Апостол Павло

Коли свого шукати вже несила,
Душа зненацька радість дожене,
Зростеться з нею —
Ось тобі і крила!
Від легкості не знає, що живе.

Не відчуває болю — він розбився,
Облитий перламутром, в ці драже
Дзвінких, цілющих істин… По-ко-тив-ся…

Мов ртуть зливаючись з усім,
Що сяє вже.

По лезу мрій —
І погляд втяв свій шлях.
По лезу мрій —
І гойдалкою думка.
По лезу мрій —
Западина плеча
Й дорожня,
По життю порожня сумка.

По лезу мрій
Все нишпорить душа
Пророкуванням
Із прекрасним злуки…
По лезу мрій —
І серце, тож лівша,
Не ту подасть надію,
Наче руку.

Нема зворотного зв’язку.
Є вірші-квіти — бджіл немає.
Де ніс гурмана у пилку?
Чия цікавість хоч зачхає?

Пала насіння дороге,
Одне на одне лізе вгору —
Драбинка Якова… Та й оре
Мій дух десь поза світом ген…

Чим швидше час скубе, попруги рве,
Тим більш тихішаю, знижаюся у тиску.
Здається, то не кров по жилах йде.
А мед вповільнює солодкість свого блиску.

Злипаються, німіючи, вуста
Та спрощуються рухи до насущних.
І зір гострішає, і лиш одна зі ста
Потрібна думка тче нагоду слушну.

Самотність інстолює навпаки
Відносини з оточуючим світом:
Він — час, і тому рветься геть з руки,
А я найближча і тому — відкрита.

З простягнутими квітами долонь
Пульсую мимоволі сподіванням,
Що візьмеш ти, мій світе, цей вогонь,
Яким той світ підняв зорю останню…

Літковцям у Португалію

Ще більше почорнів асфальт
Від достигання жовтолисту.
І без дощу змокріло місто
Від накопичування пальт.

Ці мешти — в них не розженусь! —
Риплять надірвано у вухах.
Птахи втрачають силу пуху,
Відходячи у чужину.

Жовтневе піднебесне скло
Від зойку їхнього здригнеться
Роздушено, й відтак проллється
В безодню страчене тепло.

Такий береться жаль…
Які нещасні люди:
Не кохані дрижать
І жебрають не любі.

У славі, у красі,
Та бідні незаконно.
І майже-майже всі
Навіть живі умовно.

Я ж маю тільки спів,
А мало не графиня —
Прокинулась від снів,
Хоча й на горошині.

І крізь світів поля
У пишнім ореолі
Мені болить Земля —
Ця горошина болю.

По смітниках, у звалищах міських
Дорогоцінні підбираю перли —
Оті слова, які ще не померли
В зникаючих віршах розмов людських.

На смітниках, де місце знайдуть всі,
У товариство вишуканих дожів
Мене візьмуть онєгіни й гавроші,
Дядьки убогі, голуби та пси.

На смітнику ще — кожен день новий:
Летять порвані клапті гірких істин,
Чиєсь натхнення склом розбитим блисне!
Поріжу очі у тремтінні вій…

По смітниках, по вулицях, містах,
Де розкошують жебраки-поети,
Палкої думки віражують злети,
Залишивши цей сморід, біль і жах.

Втікають хвилини від мене,
Коли насувається вірш.
Пишу в модуляціях тиш.
Здається, навколо зелений
І, мабуть, дитячий ще час…
Але, як почнеш озиратись,
Турбується втома як мати
І вже позіхаєш щораз…

Випав сніг з порваних
Клаптиків паперу —
Віршів білотканих
Чорнові химери.

Випав аж у гору
Мрій із білоцвіту,
Та струмочки голі
Розбіглися світом.

Випав та й розтанув
У цукровій хвилі,
Щоб його фонтаном
Солодощів вкрило.

Випав та й жертовно
Допалав у грубі,
Щоби молитовно
Ним зігрілись губи.

Як постаріє
Уся моя печаль,
Її розвію
Мов порох по плечах,
Мов зерна всеньких
Банькатих яблук, груш —
Моїх єсеїв,
Понівечених душ.
Мов помаранчі зів’ялений ефір…
Я вже не плачу,
А проливаю Стир.
Хай плескіт болю
Прозоріше пливе
І з перегною
Зростає лиш живе.

Я була на дивному базарі —
Без грошей, купівлі й продавців.
Там бриніло золото хазарське
Й затишок персидських килимів,
Прянощів сухі фонтани били
Між тонких китайських порцелян…
Я чомусь, не знаю, задивилась
На подружжя втомлених селян,
Що собі люстерко вибирало.
Щось мене штовхнуло у нього
Зазирнути поспіхом — ого!
Я була не вдягнута! Чимало
Тут тканин шовкових та спідниць,
Царських балдахінів, для дівиць
Модних суконь… Я ж то пам’ятала,
Що за все душею платять тут.
Так я міркувала і ховалась
За великим глеком. Коли чуть! —
Глек заговорив, і я злякалась,
Відсахнулась вбік, а там — накидка
Полотняна — узялась нізвідки.
Я її із радістю вдягла
Й раптом… опритомніла удома.
Коло ліжка скинула сірому,
Але спати більше не могла.
Бо вона зі споду до нестями
Сяяла всіма тими скарбами…

1
Я ледве зігріваюсь біля себе…
Яке холодне тіло.
Як не вірять
Клітини в його храмові вогні…
І шкіра зірвана місцями на мені…

2
Немов до сповіді іду
У рідну мову
І хліб небесний відшукаю в ній:
Не в «калиновій» і не «золотій» —
Як дихання чуткій першооснові.

3
Однакова жага — носити «шапку»
Живих думок (з олією світильник)
І в темряві кошлатій відчувати
Вагітну світлом
Місячну кульбабку…

4
Як соромно гріх відчаю росте…
Його неголене обличчя
Дратує колючками твою ніжність,
Твердішає
І перегаром тхне.

5
Крижина болю живиться душею
І меншає зі мною у траншеї
Передової…Нанівець зійду…
Та ні, знов житиму —
На чергову біду?