Лариса Дубас

Жмурюся з долею… Старанно
Та й осліп йду у повну ніч…
І нашорошую в незнане
Всі почуття, і кожну річ

Не обмину і не відкину.
Хоча й не відаю: задля
Чого тим бавлюся дитинно,
Змальовуючи навмання

І настовбурчуючи знаки
У вежах виспіваних слів.
Допоки наглий, грізний закид
Не вбухне доля… Грім і гнів

Немов кресало — виб’ють світло,
Щось встигну і зобачу вмить.
А решта — випотрошить вітер,
Та у сльозах моїх збіжить.

Не бачити, не знати знову,
Не мріяти, що та коли…
Лиш відчувати — до імли,
До непритомності, до скону…