На тлі простих увічнених дерев,
Які злились в одну зелену масу,
Пишалася чиясь вагомість красна
І важно задивлялась уперед.

Здавалося, що сонце стиглий плід,
І місяця реліктове насіння
Лише для неї сходили на синє
Й холодне небо зі своїх орбіт.

Та раптом, якось дивно на весь світ
Заграло листя шурхотом шовковим,
Зашепотіло у ламанні віт,
До неба зеленіло винятково,

Мов сплакалося музикою сфер —
Все навкруги зуміло пожаліти…
І вщухло враз це тло несамовите.
І цілий світ заслухано завмер.