(2003–2004)


В реліктові засніжені ліси...

«Піхви поламані,
шабель сховати не можна».

З кінофільму «Зоря
принадливого щастя»


В реліктові засніжені ліси,
У Північ — у жадану й променисту,
Зі спалахом передчуття грози
Я вирушаю в путь по декабриста.

Де білі мохи пестять слід — туди!
Слизота запашна грибів нудьгує…
Де крізь дощі — сніги-сніги-сніги,
А у мерзлоті болота нуртують.

Все оповила пара льодяна —
То подих Біломор’я й Океану.
Володарка тайгового майна
Я мушу розмести його тумани

І розтопити блискавку живу,
Що вмерзла в друзки в непролазних хмарах.
Мій декабристе, бенкендорфом зву
Облуду снів, побоювань примару.

Волію застовпити Соловки…
А перед тим — дізнатися кохання…
У Петербурзі знову залюбки
Сяйнути на балу, майбуть, в останнє.

І порожньо, з обозом рибним, геть
На довгу, строгу Північ я полину,
Затиснувши, мов безземельний кметь,
В долоні грудку — рідну Україну.

У сніг піду за пострілом мети.
Не в заслання — в уславлення шляхетства.
І вийдеш з рудника назустріч ти,
Мій лицарю свободи і мистецтва.

 
Зі щоденника

« Я втечу — я не гарна!
Я безсила що-небудь змінити.
Не кохана, незграбна —
Не відважишся й ти полюбити.
Бачу — хвору потвору:
Не дівчисько, не жінка — ніхто я.
Тільки гирі та гори,
Кілометри довічної втоми…»

Це писала тоді
Ні, не я, а зневіра єдина.
Нещаслива істота, а втім
Навіть ще й не людина.
Я зродилась, я є,
Перед хвилями світу відкрита
І бажання моє —
Радо, щиро любити.

 
Спляча красуня

Вона лежить сама —
Авжеж, красуня спляча.
Відчинена труна —
Та принц її ледачий.

Вона за стільки літ
Навчилась ворушитись
І бачити цей світ,
І навіть в ньому жити.

А принц собі гуля,
Пустує, трохи бреше.
Красуня все здаля
Для нього коси чеше.

Воскресла з небуття
І без цілунку його.
А принц, немов дитя,
Злякався замість того,

Щоб їй сказати лиш:
«Ти гарна, ти єдина»,
Бо ж за останній гріш
Для нього сукню вділа.

Іще чека вона
На нього в самотині.
Та прагне принц коня
І пляшку пива слинить.

 
Заслухана в собі, неговірка...

Світлані Бондар


Заслухана в собі, неговірка,
Зі стразами забутих сліз на віях
Я десь далеко, і мене торка
Глибинний сум, нанизаний на вилах.

Я хочу жити і того не сплю,
І від зазублин болю потерпаю,
Бо піниться свобода, з кришталю
Збігаючи за обрій долі краю.

Я хочу все залишити і всіх,
Розмішуючи сліз солоні перла
У трунку, де дзюрчить Сократа сміх.
Я вже пила його і не померла!

Цикута самопізнання гірка
Здалась мені амброзією світла.
Заслухана в собі, не говірка…
Я хочу бути, і я є, і квітну.

 
Подаруй мені хоча б зорю…

Подаруй мені хоча б зорю…
Віртуально…образно…між іншим…
Я її до сукні приколю,
Хай ніхто не бачить. Або тишу
Ранішню плесни в моє горня.
Хай ніхто довкола не почує.
Але ж є на світі та зоря,
Що кохання кожному віщує!
Є і тиша десь у добрих снах,
Та, яку кує зізнання птах.

 
У кудлату копицю вазона...

У кудлату копицю вазона
Я занурю долоні тремкі,
Щоб сховати свій відчай прозорий
У приречених рухах руки —
Не торкатися Вас… навіть в танці.
«Не» і «не»… і підсилене «ні»…
Між травинок покручені пальці.
Та як квітне вазон на вікні!

 
Колись-то пнулася угору...

Колись-то пнулася угору,
Справляла плаття, наче посаг,
А нині хвора, хвора, хвора…
Та й з мене досить.

Тимпани брешуть у неволі.
Туманна доля мрії косить.
А я у штивних шатах болю —
Та з мене досить.

Де славні греки, латиняни,
Де лицарі й монахи босі?
Самотня… найсамаритянно…
Та з мене й досить.

Люблю каміння, що зосталось,
Оці левади голомозі.
Я, безпорадна, ще тримаюсь…
І з мене досить…

 
Як відлетіла визріла печаль!

Як відлетіла визріла печаль!
У натовпі дерев не заховатись,
І листя під ногами волочать
Її строкату мантію бравади.

Та й та потрібна тільки дітлахам,
Або поетам, знищеним любов’ю.
Коштовного підніжжя нижній храм
Обвуглюється у скипанні кров’ю.

І я чи не єдина з багатьох,
Хто вмер-таки з осінньої печалі,
Ось вижила й тепер пишу за трьох
Листи у світ… Відігріваюсь чаєм,

Все у долоню хукаючи синю…
Калюжами ступаючи у зиму…

 
Невдаха, ланець осені — листок...

Невдаха, ланець осені — листок.
Прибився попід ноги не до шмиги:
Ніхто тебе не візьме, бо ти змок.
Іди до мене в білі шати книги.

Ми діти падолисту і біди.
Нам осоружна мжичка до вподоби:
Свій жаль злотавий нею повниш ти,
А я її спокутую в суглобах…

Веселимося в опіках застуд,
Світаємо в багнюці, саме тут
Горіння наше — марне, та прекрасне —

Й потрібне. Відчуваємо наскрізь.
Кохаємо на діамантах сліз.
Живемо на найвищому контрасті.

 
Китайський шляхтич сьорбає з горнятка...

Професору народної китайської
медицини Кан-Каю

Китайський шляхтич сьорбає з горнятка
Китайський чай, читає Бо Цзюї
Й сам пише — в дивний осад лихоманки
Життя вмочає пензлики свої.
Та на красуню Лі чекає клято…
Для неї пудру точать цвіркуни,
Занурюючи у пилок крильцята —
В лататтєві намети білизни.
Нарешті прийде Лі у надвечір’я
І повнею впливе у двір і дім…
А друга повня у ставку знічев’я
Її відлунням знітиться слабким.
Аристократ зітхне і голки срібні
З красунчиного одягу вкраде,
Щоби надій метелики блакитні
Пришпилювати завтра до людей.
Але китайський геній теж спочине,
Втомившись… «Бо Цзюї» впаде до ніг…
А цвіркуни страшний гармидер вчинять,
Немов цей світ лишивсь лише для них.

 
Ле Хаїм* (пісня)

Першим людям Адаму та Єві


Скрипонька скрипоче: «Ле хаїм…»
Пейси розів’ю і розіллю
Тугу за прапращуром моїм,
Сум по каменярнях застелю.

Хай кирпатий ніс і тори стос
Не читала — жодного рядка,
Ти Рахіллю в талії від ос,
Ти в плечах Ребеккою струнка.

Борошно і глину, прах і сіль
Брали руки й пестили вуста,
З Євиних завітних породіль
Рід людей іще не перестав.

Най вже доля інша і земля,
Нарід інший береже твій дім,
У танку барвистого життя
Першим починає «Ле хаїм»…

Скрипонька скрипоче до левад,
Пейси поховалися у бриль.
Я плечем Ребекки повела —
Затягнула талію Рахіль…

* Во ім’я життя.

 
Вчащаю до Михайлівського парку...

Вчащаю до Михайлівського парку.
Йдеш поряд, мовчазний ідальго мій.
Лікуюсь снігом, потай їм на згадку
Про чисті надра вистелених мрій.

Я знаю, ти приховуєш бажання,
Тебе печуть вуста мої бліді,
Ти знову, не дійшовши до зізнання,
Звернув на зледенілі сході ті…

Не допоможе й на горі альтанка,
Притрушуючи ніжним снігом нас.
Смокчу рядок проникливої танки
Та мерзну до нестями і цей раз…

Минаємо людей, собак, дерева…
Знов Володимир із хрестом нагнав…
Люблю твоє гнучке мовчання лева
Перед слабким, довірливим ягням…

 
З сомнамбулічним спалахом очей...

І не барись — ти завше вічний дервіш
З сомнамбулічним спалахом очей…

Василь Стус


З сомнамбулічним спалахом очей
Чвалаю світом, світ чвалає мною.
За круглим його, глобусним плечем
Кінця не видно. Тільки світ — горою.
Іду на джамалумгму… Світ зімлів
Та чеберяє ніжками моїми,
Як той малюк, що край землі присів
З сомнамбулічними очима неземними.

 
Птах щастя

Птах щастя догори піднявсь.
Що там угорі, мій орлане?
Лиш пух пір’їн-хмарок зоставсь
Й слід на душі, яку таранив.

Яку крильми штовхав та ніс
Немов на бойові висоти.
У серце дзьобнув — чистих сліз
Зачервоніли бубки глоду.

Думки лихії відганяв,
Зривав на голову дощиська.
І всю мене в мені відняв —
Ударив здалека і зблизька.

Де ти, ікаре вправний мій?
Де я? — хоч запили відльотом…
Я вже не пхаюсь на пробій,
Не скиглю, не корю зісподу.

У шкаралупі сподівань
Твоїм яєчком ся тріскаю.
Іще не чую коливань
Від крил, яких іще не маю.

 
Вирячила очі, щоб не плакати...

Вирячила очі, щоб не плакати.
Щоб стояти — шпагу проковтну.
У лиху годину зла і злагоди
З ним — протест маленький, але втну.

Припиню, нарешті, поспішати
В мішанині ліктів й кулачин,
Щоб вслухатись пильно і вражатись,
Як до нас говорить далечінь.

Натовп мене викине на берег,
Закипить, відкотиться назад.
Спінивши на хвилях дикий вереск.
Затамую подив…і роса

Відімкне осліплі мої очі,
Що вертати до людей не схочу…

 
З провалля відчаю...

З провалля відчаю, з намулистих кілків,
Пручаючись, повзу немов маленька,
Приходячи до тями завдяки
Наївним молитовним відсебенькам.

Вони освітлюють обличчя золотим
Пульсуючим дрібненьким ластовинням.
Уїдливий розчарування дим
Рідішає від їхнього світіння.

Тож — я жива, та й годі ще хотіти!
Навшпиньках радості ношу оце життя.
У белькотінні Богу молодіти
Навчила Пеппі мрійлива моя.

У сповіді без компромісів Жанна…
Та на шляху свободи тиха манна.

 
Якби ти знав, де зараз путь моя…

Якби ти знав, де зараз путь моя…
Замерзла, хвора бідкаюсь по світу.
Здається примхою любов твоя здаля,
Коли поблизу — жодного привіту.

Що знаєш ти, улюбленцю богів,
Про боротьбу за сенс, за існування…
Хоч ладна посміхатися, поготів
Забути всі свої поневіряння.

Облиш, юначе, вибрики дурні.
Мене вже тут нема…вже небагато…
Зігріюсь тілом — тільки у юрмі.
За випадкового загину брата.

 
Невимовне

Як сумно, Господи! Розрадь.
Не можу дати собі ради.
Лишилося хвилин зо п’ять
До зради вірі — заридати.

Зайнялось в грудях — не дихнеш.
Заціпило на піврозмові.
Не відсахнешся, не заснеш —
Чурбак…і думи чурбакові.

Молюся: «Господи, спини
Мою гризоту недолугу».
Я за півкроку до вини,
За п’ять секунд-застуд до хуґи.

Як гірко, Господи! Хула
Чадить на мене непритомну,
Сірник допоки допала
Моїм стражданням невимовним.

 
Річище любові

«Люблю бескорыстно и безответно —
как и полагается любить. И — может быть —
даже безнадежно, ибо: увижу ли еще когда?
Люди, когда безнадежно — перестают любить».

Марина Цвєтаєва


Вже сніг не той — непевний, полохливий.
Приліг на мить пухким шматком весни.
Вже я люблю спокійно, в повну силу —
Тотальним монолітом борозни…

Без будь-яких шпаринок для одвіту,
Без сподівань сумнівних та брудних
Таємних закапелків неофіта:
Нестримних дій й сліпих бажань нудних…

Спливаю ширше — річищем без солі
Запеклих сліз, спітнілих хтивих мрій…
Не залишаючи ані кивка по сóбі.

 
Райдуга (пісня)

Райдуга стояла
Однокрилою,
Мрії всіх плекала
В квітах зливою.

І мазком єдиним
Пролягла в буття,
Смерті всі спинила
В лінії життя.

Навкруги затемнень,
Сонця навздогін
Синьо-жовту… зелень
Ткала поміж линв

З током, колючками
Й простирадлами,
З ґратами, пташками
Й зорепадами.

Подиву петарда!
Небосхилами
Запалали фарби
Смолоскипами.

 
Туманію...

ТУМАНІЮ

Туманію
Разом з небом.
Ніц не вдію.
Ніц не треба.

Дриглі стеляться
Загуслі.
Потопає стеля…
в хустці

На очицях —
Доля править.
Не бариться.
Не лукавить.

Пара з рота.
Слово зрідка.
Холод…сльота…
Ніц не видко.

Та я бачу
Крізь ту мряку
Свою вдачу
Та подяку

Туманові,
Що сповив мя…
Перед боєм
Долю видно…

 
До феєрверків призвичаїлась столиця...

До феєрверків призвичаїлась столиця.
Розстріляного неба не шкода
Глухому міщанинові, спада
Салютна, марна, з-під химер копиця,
Та квітка щастя до землі не доліта,

Бо не на небі, а в серцях її коріння,
І ним закохані латають небо синє.

 
Сон

«Яничаре, зізнайся!
Хоч на пласі, в останнє…
За що матір запродав,
Чом паплюжиш ці ниви,
З грона рідного чавиш
Кров козацьку, святую?
Навіть твій оселедець
Перекинувсь на гада
Та й шипить тобі в очі,
Зазирає: «Зізнайся!»
Ти дрижиш, ти волаєш —
Лише з остраху смерті.
Так, сокира не збреше,
Коли враз неправдивий
Твій язик вмить зрубає
Попід корінь — під шию.
Але знай, ще по тому
Й смерть не збреше, не змовчить,
Розповість все у спосіб
Несподіваний, дивний»…

Так до сина до свого
Промовляла країна,
Біля тину на зрубі
Трьохсотлітнього дуба,
Колисавши, плекавши
Голівоньку зрадливу
Яничарка-сина:
«Тож дивись — ще не пізно!»

Та у відповідь рветься
З грудей його широких
Дикий лемент та ницість
Зрадника й боягуза.

І сокира відбила
Звук останньої миті!
Поки груди ще пнулись —
Голова покотилась
Та повстала під тином
На обрубку. І правда
Розімкнула очиці
І вуста розчепила…

Поки тіло здригалось.
Навсібіч рачкувало,
Голова каяття.
Мов молитву, складала.
Оселедець посивів,
«Перетнувши» обличчя
Наче блискавка — навпіл…
І вкраїнець поснув…

 
Червоне озеро (сон)

Наснилось мені озеро вина,
Чи то вини — червоної, терпкої…
Там захід сонця вирина й пірна
Одною вогняною головою.

Там лебеді чи ангелі святі
Позадирали шиями надії.
Немов по склу-рубіну, по воді
Чернецтво походжа помолоділе.

А скрізь по берегах, мов воротах,
Воротарі-богатирі повстали,
І бідний спраглий люд блага, пита,
Давсь суддям непідкупним на поталу.

А судді велетенські коряки
Занурюють у це вино черлене
Та ллють згори… І простяга чашки
Народ, і промовля щось незбагненне…

А я вина не хочу та й вини,
Щоб не впиватись страхом, як вони.

 
Блага вість

Зелено зблиснула зоря
В куточках ока, віях-веслах!
І я принишкла від знання,
Що в світі десь весна воскресла.

І я за бескидами слів
Пелюстку знесла, мов яєчко
Пасхальне, що вже недалечко
Червоно котиться зі снів.

Зітхнула синьо далечінь —
Задерся вгору неба сволок.
І десь узявся білий голуб
І на весь світ замаячив.

 
Дими летять

Марії Василівні Гвоздецькій


Дими летять у перспективну синь
З земних черев неволі й бідування.
Летять по небу мріям навздогін,
У мерзлих хмарах, вітру коливаннях.

Дими летять у банях осяйних
Світила-сонця й місяця свічада.
Відкрився степ неораний для тих,
Хто воскреса із попелу і чаду.

Дими летять й коли довкола сплять
Усі усюди… й жоден не озветься
На фіміам Джорданового серця.
Дими летять… Дивись —
Дими летять!

 
Коли я перекинусь на стару...

Коли я перекинусь на стару
Пожовклу вербу в корчах вузловатих,
Звірки до мене прийдуть волохаті
Почухатися в трісках, об кору.

Поважне птаство вигадає дім
Собі на рясних вітах гойдалкових
Та здійме добрий галас, але ним
Заслухаюсь у мріях світанкових.

У різьбленому зморшками чолі.
Знайдуть комашки схованку й пенати,
Аби не лоскотали мя завзято…
Нехай гризуть і ссуть мене, чом ні?

Хай навіть копне коник молодий,
Відтискуючи в стовбурі підкову.
Хай лине спів на вітах гойдалкових!
Хай лишить руно овен золотий!

Тоді вже я розквітну, підіймусь,
Зеленим листям обійму родину —
Городину мою, мою тварину,
Якій я і старою знадоблюсь.