Лариса Дубас

Наснилось мені озеро вина,
Чи то вини — червоної, терпкої…
Там захід сонця вирина й пірна
Одною вогняною головою.

Там лебеді чи ангелі святі
Позадирали шиями надії.
Немов по склу-рубіну, по воді
Чернецтво походжа помолоділе.

А скрізь по берегах, мов воротах,
Воротарі-богатирі повстали,
І бідний спраглий люд блага, пита,
Давсь суддям непідкупним на поталу.

А судді велетенські коряки
Занурюють у це вино черлене
Та ллють згори… І простяга чашки
Народ, і промовля щось незбагненне…

А я вина не хочу та й вини,
Щоб не впиватись страхом, як вони.