Лариса Дубас

З провалля відчаю, з намулистих кілків,
Пручаючись, повзу немов маленька,
Приходячи до тями завдяки
Наївним молитовним відсебенькам.

Вони освітлюють обличчя золотим
Пульсуючим дрібненьким ластовинням.
Уїдливий розчарування дим
Рідішає від їхнього світіння.

Тож — я жива, та й годі ще хотіти!
Навшпиньках радості ношу оце життя.
У белькотінні Богу молодіти
Навчила Пеппі мрійлива моя.

У сповіді без компромісів Жанна…
Та на шляху свободи тиха манна.