Лариса Дубас

Вирячила очі, щоб не плакати.
Щоб стояти — шпагу проковтну.
У лиху годину зла і злагоди
З ним — протест маленький, але втну.

Припиню, нарешті, поспішати
В мішанині ліктів й кулачин,
Щоб вслухатись пильно і вражатись,
Як до нас говорить далечінь.

Натовп мене викине на берег,
Закипить, відкотиться назад.
Спінивши на хвилях дикий вереск.
Затамую подив… і роса

Відімкне осліплі мої очі,
Що вертати до людей не схочу…