Берізко, стрижень мого щастя,
Стрункого злету в листі днів!
Тонка, тендітна, як у казці
Красуня — принц таку зустрів.

Тобою надихнусь у скруті,
Коли чигає буревій.
Незламна дівчинко, прикуті
До тебе всі птахи надій.

Твоєї радості навчаюсь —
Білієш будь-що й будь-коли.
Не фарби, не тим більше чари
Дівочу милість зберегли,

А ніжносерде, білокоре
Тремтливе літепло сльози.
Навшпиньках потягнулась вгору —
Все зайве вітер обтрусив.

2007

Іду до мрії, як до Бога.
Без фанатизму, без плачу.
Свій крок — коли вже неспромога —
Замилуванням доточу.

Руйнують вирячені очі
Крихку реальність молоду.
А опіки від сліз зурочать,
Як кличе сміх гіркий біду.

О, забобонність вузьколоба,
Чимало душ людських звела!
Немає пристріту, пороблень.
Є вічний страх — чекання зла.

Темнота хай бере на кпини:
Мовляв, щодня в дурних весна.
Не правда! Мрія — мов дитина,
Яку Господь у світ послав.

2007

Між нами тіснява кохання,
Жага злучитися в одне.
Подолана межа остання —
З ребра в ребро, в понад земне.

Ми хрестиками помінялись.
Цей вчинок клопоту завдав,
Бо ж і святі наші з’єднались —
Свята Лариса та Будда.

Спочатку світ обох утратив,
Безсилих двох напівлюдей.
А потім стріли батько й мати
Істоту сонячних дітей.

2007

Привіт, мій принце незбагненний!
Моя щасливочко руда!
Із моря наших сліз натхненних
Дзюрчить вода — жива вода!
По краплях йду у світ за очі,
Вся сиротами узялась.
У темряві зажур пророчих
Для тебе світлом запаслась.
Хоч з мене, із живої, шкіру
Здирає світ — та не впіймав!
Оголена і непокірна —
Таку мене ти покохав!

2007

Геть, осуде, з голови!
Не буде наді мною
твоєї руйнівної влади.
Розчахую груди
незлобливій відповідальній
лагідності…
Амінь.

2007

Уперше нібито живу…
Зійшовши з каруселі плину.
І так не звично під брову
Свідомості рівняти глину
Буття свого — того бичка,
Що чуйним дотиком довіри
Торкається живої ліри —
Зіскакувань душі з гачка.
Любов вбива людину ветху,
Обіддя з колеса зніма.
Живу, вивчаючи абетку.
Пасу бичка, пасусь сама.
Дивлюсь здивовано та щиро —
Уперше слухаю життя:
З відвертим, сповідальним миром;
Без страху й болю каяття.

2007

Видряпався бедрик
на вершину Осені
й тримається
двох цяточок
на власній спинці —
зітхання ніжності
та подиву з краси,
що відкрилася йому згори…
Перед такою
відчайдушно закоханою
комашкою
й сама Зима
зніяковіла —
відступила подалі,
свої кахи морозяні й дмухи
мовчки ковтаючи…
Слава закоханим!

2006

Мої світи десь близько…з підвіконня
Їх видно…он краєчок голуби
Щоранку топчуть. Бачу я спросоння,
Як гало снів зникає навкруги.

Ряба імла осіннього зітхання
На позіхи бере замерзлий люд…
Моїх рядків ліричне хайкування
Обладнує незримий п’ятий кут.

Сліпуче від закоханості небо
Атлантами здіймаємо удвох…
І в музиці, ще з райської потреби,
Розкошами лоскоче вухо Бог…

Мої світи!
І ти із них!
І ти!

2006

Чи завинила,
Чи то набридла…
Вщухли чорнила,
Висохла ринва.
Небо нам більше
Не помагає.
Рана завширшки
Долі — вмираю?

2005

«В саду гуляла, квіти збирала»

(стройова пісня курсантів
на ранковому та вечірньому
маршах)

Під гарчання
стройових курсантів
день почала,
вечір загасаю.
Під «в саду гуляла»
півжиття так:
перспектива млява —
мрієпади.
А кого любила —
не до пари.
Вщент збідніла,
з рук впустила чари.
Не півцарства
та коня в придачу —
по-лицáрськи
Цілим світом трачусь.
Ще тобі
дівча шлю молодого,
а собі
не лишила нічого.
Йду вже по
новій планеті «Безвість».
Ось на двох
і поділили всесвіт.

2005

(висновок п’ятирічної дівчинки)

Зранку зі знайомим світом
Зустрічі зраділа,
До його кожуха-свити
Душу притулила.

Відсахнувся світ від мене
Заспано й надуто…
Дивно мені і непевно,
Та вже якось буде.

Ескалаторами вгору
Й вниз крокую світом.
Лежебокою-затором
Світ буркоче слідом.

Світ то ледве бовваніє,
Льодом наростає,
То, мов сніг, у вічі сіє,
Висковза, тікає

Із-під ніг… Та то нічого,
Що нема людини…
Якось буде. Серця човник
Відплива у днину

У новую, де наразі
Незнайомця дотик
Стріне в просторі і часі
Мій відмерзлий вогник.

2005

Більш прозора і беззахисна —
Боронитися не хочу.
Най жахає доля капосна —
Я, закохана, тріпочу

На вітру, на Божім диханні
Білим клаптиком батисту…
Груди всесвіту запихкані
Та розхристано зористі

Мов шляхетною краваткою
Запишалися, затихлі,
Звичайнісінькою латкою
З ниточок моєї втіхи.

2005

Полатані ведмедики дитинства,
Ви ще йдете у кроках мого дня.
З підсліпуватих оченят з намиста
Виблискуєте щирість навмання —

До кого дотяглася ніжна лапка,
Куди торкнувся вушка лоскотун…
Довірливі, обскубані звірятка,
Плекаєте у світі доброту.

Ще тулитесь і цьомаєте тишком
Великих і двоногих старшунів…
Ся бавлю, волохаті клишоніжки,
Бо ж чую, що говорите мені.

2005

Прокинешся — і зразу в небо,
Щоб додивитися свій сон…
Проходять рішення повз тебе
Крізь ґрати штампів, заборон.

Ти встигнеш ухопити натяк
Та їхній задум навздогін,
І раптом осінить завзяття
Зробити всупереч усім.

Відчувши крила променисті,
Нестримні крила ВЛАСНИХ мрій,
Відкинеш напхане з дитинства,
Вже перетворене на гній.

І твою щиру непокору
Ніякий сумнів не поборе.

1
Ховаю очі,
Мов коштовні перла
за огорожею голчастих вій…
Спрямовую
В багнюку під ногами
Свій погляд,
Наче промінь золотий…
Бо в ньому струменіє
Твого серця вогонь…
Твій образ у очах…
Того коштовні…
А люди й не подумують
Шукати
У простоті,
Затоптаній та ницій…

2
Мені б то —
Якнайкраще заніміти
Та пір’ячком забитися в подушку…
Оглухла тиша
Хай мене займає,
Аби тобі не шкодити,
Коханий…
Від твого дихання
Я вгору піднімаюсь…
Дурненьке пір’ячко…
Вважає…що і справді…

3
Чомусь уперше
Ця розлука кривдить…
Заслабла я —
Тебе не відчуваю…
Немає сил чи мужності
заплакать…
Невже скінчилося
Між нами дивування —
Те відчайдушне
Цьомкання дитяче
Думками,
Пестощами-натяками
В дусі?

4
Так добре ‘було
Бавитися ‘разом!
Точити нісенітниці безгрішні…
А зараз…
Мало шию не зламала —
Від тебе щораз
Очі відвертаю,
Бліда…змарніла…
Плачу щочасинки…
Бо обійняти тебе —
Мрія однодумна…

5
Відверта…
Ніби вулична квіткарка…
Від довгого перебування-
спілкування із квітами
Я надто делікатна…
Ти строгощів напустиш —
Ось і в’яну…
Задарма
Квіти віддаю
У добрі руки…

6
Говорять люди,
Нерозділена любов
Даремна…
Навіть більше —
Неправдива…
Я, мабуть,
Богу завинила,
Бо кохаю
Безсило… марно…
Не любов —
Якась фальшивка…

7
Взяла собі за звичку
У щоденник
Записувати тільки
Втішні знаки…
Ти вчора лляв з очей
вологу ніжну…
І я згубила
прикрощі прийдешні…

Юрасеві від феї

Ручку наслідують пальці —
Вужчають після письма.
Справджується мов у казці
Писане, із усіма
Тонкощами — до подробиць,
Тільки й чекай дивовиж…
Все буде добре, що зробиш,
Лиш
нетерпіння
облиш!
Навіть уїдливий промах
Стане смішним на очах
Просто на вдумливий помах
Палички-
ручки
в руках…

Між квітами живими та книжками
Цвіте царівна дивная моя.
Не бачу її в дзеркалі, між снами,
Та знаю певно, що вона — то я.

За чаюванням затишним і теплим
Її тонка рука та срібний сміх,
Коли зима непереборним степом
Лягає, насуваючись зі стріх.

Якщо гаптую, чи в’яжу, чи шию —
Не навчена, як то у давні дні
Дівчаток доглядали, — що не вмію,
Вона стібком підказує мені.

За піснею чи то музикуванням
Її акорди лагідні беру,
Або відчую захват у зітханні,
Як спільні ноти трапили до рук.

Її самотина — це слово срібне.
Натхненно мовчимо із нею вдвох —
Тоді сплива на думку лиш потрібне
Та огортає впевненість обох.

На жаль, вона з моєї комірчини
Не йде у світ, прокурений наскрізь,
І їй ніхто вітальні не відчинить,
До танцю не запросить і до сліз,

Бо в неї посаг дивний, нетутешній —
Для вуст флояра біла, для очей
Томи Лєскова й Бердника, з Опішні
Горнятка для простих, смачних речей,

Чотири сукні ще — на пори року,
І кожна — то весільна. Будь-коли
Зі своїм нареченим Такубоку
Закохані вони, як і були.

Моя царівна знається на праці,
Хоч цесареві там якась рідня…
Не жде собі добра на срібній таці —
Сердечна, вільна, радісна щодня.

Якщо не літати —
Атрофуються крила.
Якщо не кохати —
Скам’янієш колись назавжди.
Нікому добра не бажати —
Перетворишся згодом на брилу
Зневаги, іронії та прокльонів страшних.

Хай підкине тебе
Хвиля плину —
Океану буття.
Та ніхто не підніме
На кпини
Голос твого чуття,
Голос твого
Палкого
Чуття!

Не звик коли думати —
Ти їси і все мало,
Бо ж думкою рухати
Можна гори далекі й близькі.
Немає у тебе чуттів —
То і розуму якось не стало:
Голова в тарілках отупіла слизьких.

Ти брешеш собі —
Тож обманюєш інших:
Нема у багні
Мудрагельськім стежок не кривих.
Якщо ти насправді людина,
А не первісна мавпа колишня,
Ти — Бог, Океан у тобі не затих.

* * *
Зриває компліменти одяг мій…
Оголена під ним
Ніяковію…

* * *
Давно із черевом
Посварені ми люто…
І ноги страйкувати почали…

* * *
Так жадібно
За грудочку землі вчепилася
Травичка на цеглині!

* * *
Мій капітане Вітру! Цим вітрилом — з тополі пуху —
Запинай хутчіш вікно моєї хатки
В океані сліз…

* * *
У шибку б’є нічний метелик мрії…
Не відчиню — він дужче
Пурхає вже в хаті!

* * *
З тополі клаптик ватки проплива.
Спіймав промінчик сонця —
Закохався!

* * *
Облишу відчаю обвислі щоки,
Опалі плечі — присоромила
Струнка берізка!

* * *
Немов принцеса справжня —
На дозвіллі гаптую,
А стібки вкривають серце…

* * *
За ним так щиро,
Пристрасно… гаптую!
Кривавлять пальці…

* * *
Цебро дощу!
Рудий собака вперто
Шука суху стежину цього літа.

* * *
Скорботне літо!
Лиш птахам робота —
Ховатися від зливи й холоднечі.

* * *
Мов злодій
Прозирає кволе сонце
Крізь грати дощові.

Колись
Небо було вище,
Легше дихати було…
Ми тоді кохали, та навіщось
Розлучились —
І усе пройшло.
Колись
Ти і я раділи
І гойдала нас небесна вись.
Десь ти там,
Угору подивись,
Бо я не хочу,
щоб «колись»…

Чуєш, весна
Ось-ось настане,
І я шукатиму тебе.
Вірю, між нами
Сніг розтане,
Спогад мій кохання наше
Вмить дожене,
вмить дожене.

Колись
Я ходив окрилений,
В долонях цілий світ тримав.
Ти була красива і усміхнена…
Тепер — кругом
Одна зима.
Ми уже
Не ті і огрубіли,
Але в серці біль засів ножем.
Вже не снишся.
Чи забула вже?
Та я не хочу,
щоб «уже»…

Знаю, весна
Ось-ось настане,
Та я її не чекатиму.
Їду! І якось
Квитка дістану —
Буде він щасливим,
Бо тебе я знайду!

КОДА:
Мій спогад, як поїзд,
Що будь-яку відстань долає.
Він час невблаганний спинив
І сягнув до мети.
А ось і вокзал…
Мені кажуть: хіба це буває?
Та ось і перон…
А на тому пероні
Закохана ТИ…

Знаю, весна
Ось-ось настане,
Та я її не чекатиму.
Їду! І якось
Квитка дістану —
Буде він щасливим,
Бо тебе я знайду!

Саджаю радість, їм її, солю,
В снігах солодких намистинки бачу,
В словах-дурничках наголос ловлю,
Слізьми її щасливими заплачу.

Співаю радість — дзвоником трушу,
Танцюю радість злетами навшпиньки…
Плекаю, нею сню, її ношу
в руках — беріть! —
лілеї та лелітки…

Коли б то правда?!.
Мрію доглядаю —
Все збудеться, я знаю,
Та коли?
Допоки б’ється
Думка молодая,
Ти, серце,
Не журися, не боли.

Допоки казка пишеться,
Мов доля, —
Опудало зневіри
Підпалю.
Є на горищі
Іграшки чудові —
То вдачі посланці,
Яких люблю.

Допоки день
Як в доброму дитинстві
Мов довжелезна путь,
Життєва путь —
З доглянутої мрії
Променисті
Слова, дива та звершення
Зростуть.

Ми разом!
Замітає сніг сліди
Тих, хто кохав на цій Землі… З тобою
Нам пощастило стрінутись і йти
До Сонця вдвох дорогою одною.

Ми разом!
А довкола сніг та сніг…
Загнала холоднеча нас у вершу:
Куди ж іти в хиткій зневірі криг?
Цей світ обжити треба нам уперше…

Отак, усе спочатку… Глухомань
Така і пустка — годі не тремтіти…
В сльоті тривог, у бруді калабань
Ми ростимо палке зернятко літа.

Сніжинки роздивляюсь мимохідь —
Цих посланців і чистоти, і світла,
Сколошкана щоб не розтала мить,
Не здиміла щоб вічність сном пониклим.

«Ми разом!» — радість серце обпіка,
А сніг запорошив — в усіх усюдах…
Йдемо до Сонця, і в руці рука —
Живе і тепле, найщиріше чудо…

Крокую я вічно
То лісом, то степом,
На південь, на північ,
Та тільки — вперед.
На схід і на захід
Маршрутом незвичним.
Коли же я втомлююсь —
Ставлю намет.
Завжди наді мною
То зорі, то хмари.
Завжди під ногами
Опора — земля.
І поруч кохана
Старенька гітара
Та блиск нових мандрів
Здаля!
Та блиск нових мандрів —
Він кличе і манить здаля!

Мандрівник!
Щойно був і зник.
Мандрівник —
Своєї долі чарівник.

Чекають на мене
В путі небезпека,
Негода, а може й
Самотності щем.
Я також зустріну,
Гадаю напевно,
Удачу та вірного
Друга плече.
Міняються враження,
Люди, дороги,
Та ватра — зі мною,
Її розкладу.
І всюди потрібна моя допомога,
Тому я постійно
Іду!
Тому я постійно
У безвість іду і іду!

Говорять — не маю
Я власного дому,
Не маю нічого,
Окрім рюкзака.
То небом літаю,
То плаваю морем.
Ні риба, ні пташка —
Порода така…
Та дух мій розвідник
Не зайде у вершу:
Він тіло гартує
І розум гострить.
Десь світом лунають
Пісні моїх звершень,
Вогонь відкриттів
Майорить!
Вогонь відкриттів
Поза світом для всіх майорить!

За тополю хмарка зачепилася —
Чи красі позаздрила земній?
Тільки з нею й небо зупинилося,
І наскочив звідкись буревій.

Гнув, ламав він дерево зурочене.
І не знала хмарка, далебі,
Що робити, як дивитись в очі їй —
Змученій посестрі по біді.

Сповнилась слізьми хмаринка скрушная
І дощем бідненьку сповила,
І відразу небо з місця зрушило,
Вітер вщух і райдуга зійшла.

І постала поруч із тополею
Жалібна берізка, мов струна:
Білий стовбур вирізьблено болями —
Ось тобі сповна
Краса земна!

До неба витягнула шию,
А очі втупились в зорю.
Шмат неба в ладанку зашию.
Ним морок сенсу поборю.

Бог бачить смертного щасливим —
В кінці незлічених життів;
Вінці — не лабіринти звивин
У головах шибайголів.

Він чує тих, хто чує ближніх,
І грає з дітьми у квача:
Підштовхуючи їх побіжно,
Їм Власні мрії доруча.

Вони ж — і вільні, і щасливі —
Життя та віру віддають.
А чорні лабіринти звивин
У морок відчаю течуть…

Берізка ще біліша взимку,
Хоч гайвороння злих пліток
Чорнить її та хуґи дзиґа
Пронизує аж до кісток.

Роняє віття сніг цнотливий,
Він льодом в грудочках достиг…
Жбурне красуня, ощасливить
Перлинами оцими всіх!

Стоїть оголена, відкрита,
Їй протяг душу сповива.
Весна в цій трісочці розлита —
Чекай, захлюпотять дива!