Між квітами живими та книжками
Цвіте царівна дивная моя.
Не бачу її в дзеркалі, між снами,
Та знаю певно, що вона — то я.

За чаюванням затишним і теплим
Її тонка рука та срібний сміх,
Коли зима непереборним степом
Лягає, насуваючись зі стріх.

Якщо гаптую, чи в’яжу, чи шию —
Не навчена, як то у давні дні
Дівчаток доглядали, — що не вмію,
Вона стібком підказує мені.

За піснею чи то музикуванням
Її акорди лагідні беру,
Або відчую захват у зітханні,
Як спільні ноти трапили до рук.

Її самотина — це слово срібне.
Натхненно мовчимо із нею вдвох —
Тоді сплива на думку лиш потрібне
Та огортає впевненість обох.

На жаль, вона з моєї комірчини
Не йде у світ, прокурений наскрізь,
І їй ніхто вітальні не відчинить,
До танцю не запросить і до сліз,

Бо в неї посаг дивний, нетутешній —
Для вуст флояра біла, для очей
Томи Лєскова й Бердника, з Опішні
Горнятка для простих, смачних речей,

Чотири сукні ще — на пори року,
І кожна — то весільна. Будь-коли
Зі своїм нареченим Такубоку
Закохані вони, як і були.

Моя царівна знається на праці,
Хоч цесареві там якась рідня…
Не жде собі добра на срібній таці —
Сердечна, вільна, радісна щодня.