Лариса Дубас

1
Ховаю очі,
Мов коштовні перла
за огорожею голчастих вій…
Спрямовую
В багнюку під ногами
Свій погляд,
Наче промінь золотий…
Бо в ньому струменіє
Твого серця вогонь…
Твій образ у очах…
Того коштовні…
А люди й не подумують
Шукати
У простоті,
Затоптаній та ницій…

2
Мені б то —
Якнайкраще заніміти
Та пір’ячком забитися в подушку…
Оглухла тиша
Хай мене займає,
Аби тобі не шкодити,
Коханий…
Від твого дихання
Я вгору піднімаюсь…
Дурненьке пір’ячко…
Вважає…що і справді…

3
Чомусь уперше
Ця розлука кривдить…
Заслабла я —
Тебе не відчуваю…
Немає сил чи мужності
заплакать…
Невже скінчилося
Між нами дивування —
Те відчайдушне
Цьомкання дитяче
Думками,
Пестощами-натяками
В дусі?

4
Так добре ‘було
Бавитися ‘разом!
Точити нісенітниці безгрішні…
А зараз…
Мало шию не зламала —
Від тебе щораз
Очі відвертаю,
Бліда…змарніла…
Плачу щочасинки…
Бо обійняти тебе —
Мрія однодумна…

5
Відверта…
Ніби вулична квіткарка…
Від довгого перебування-
спілкування із квітами
Я надто делікатна…
Ти строгощів напустиш —
Ось і в’яну…
Задарма
Квіти віддаю
У добрі руки…

6
Говорять люди,
Нерозділена любов
Даремна…
Навіть більше —
Неправдива…
Я, мабуть,
Богу завинила,
Бо кохаю
Безсило… марно…
Не любов —
Якась фальшивка…

7
Взяла собі за звичку
У щоденник
Записувати тільки
Втішні знаки…
Ти вчора лляв з очей
вологу ніжну…
І я згубила
прикрощі прийдешні…