(2011–2013)


Ми задихаємось без слів...

«Ми задихаємось без слів»
                          Василь Слапчук

Ми задихаємось без слів
І захлинаємось словами.
Тече за лінією брів
Волога думка: «Бог із нами».

Вона завжди, завжди сира.
Її, як зайву, прибирають.
Уже на хусточці діра,
Та знову лаються і лають.

Що і не чують сліз і слів.
Самі уривки від образи.
І пошматованих голів
Линяють сиві дикобрази.

Образа дика, бо глуха
Й німа – нам слів не вистачає.
Цідить крізь зуби, бо суха
Байдужість – смокче і повчає.

А винуватця біль з'їда…
Зніміть, зніміть бронежилета!
Й дізнаєтесь, як він стражда
Від пекла, бо давно живе там.

Бог з нами разом з усіма –
Черствими, добрими і злими.
Порозумітись слів нема,
Простити – заважає слина,

Бо захлинаємось отим,
Що виливаємо довкола.
Із нами Бог, та ми не з Ним.
Він тихо скроплює нам чола.

Він з кожним з нас, та ми втекли
І задихнулись самотою.
А ми…ми навіть не з собою –
Із себе вийшли зі сльотою
Та так нікуди й не прийшли.

 
Поет-жебрак

Не їв. Не спав. Збивавсь на чорний гумор
І з «дівкою» «горівку» римував.
Втікав, а більше упадав у ступор.
Частіше відмовлявся, ніж давав.

Відрікся від усього, окрім неї,
І через це почав жадібно брать
За руки, перса, ну а потім красть.
Тому-то й жодну не назвав своєю.

Тому й не спав і досі ще не спить.
Не їсть, бо запісні усі дівчата.
Жебрак іще й не починав кохати –
За жданиками в черзі вік стоїть.

Він каже, що помер, а сам вбиває.
Гадає влучив – але враз в кількох.
Який він геніальний! А не знає,
Що безнадійно жебрати удвох.

Жаліється. Це в нього «професійне»,
Старої звички збутися не зміг.
Тому жінкам і сукням править ціни –
Вимірює за довжиною ніг.

Хоч завжди за безцінним побивався.
По вуха у копальнях і книжках,
Кав'ярнях і майстернях закопався.
А наскрізь сам в лопатних держаках.

Копає – замість того, щоб садити,
Римує – аби сенс в житті з'явивсь.
Поета щастям мали наділити,
Жебрак на Музу горем наваливсь.

 
Святий Георгій з мотузком

Та не був Георгій вояком.
Змія не вбивав, а одомашнив.
Степ він заарканив мотузком:
І коневі паша, й добрий корм,
Й збіжжям уродив полин вчорашній.
Щоб не жебрав вдома вільний дух
І зі страху не ховавсь під стріху,
Щоб не припинявся його рух,
Щоб на повні груди мчав і дихав.
Був Юрко філософ мирних нив.
Шанував народ його науку,
Поки її чаркою не вкрив,
П'яному ж покрали очі круки,
Й люд сліпий із того мотузка
Поступово зашморг собі скроїв:
Чоловіку – ременя для зброї,
Жінці – паска, дітям – повідка.
Візантійським трунком всі впились.
А як змалювали, що вбиває
Переможець, – зовсім відреклись
Від Юрка, що мир благословляє.
До жінок, дітей він говорив,
Бо вони не навчені вбивати.
Степ тримався кам'яних бабів,
І земля для всіх була як мати.
Не сира, притузі не сестра
І не кров'ю впоєна могила.
Не для того з нами Бог зростав,
Аби у польоті втяти крила.
Був Юрко поет, а не солдат,
А йому і досі «шиють» списа,
Що усіх настромлює підряд –
І своїх, й чужих, згори і знизу.
Він навчав живого не вбивать,
Берегти пташину і тварину.
Та коли прийшов по звіра тать,
То не пощадили і людину,
З курки та ягнятка почали,
А скінчили дітьми та жінками:
Юшить з абортаріїв, чадить
Й хтиво червоніє ліхтарями…
Й дотепер не скінчено борню,
Й досі посилаються ікони
На зміїну пащу із вогню,
На страждання світові закони.
Чубляться весь час за лошака,
Що пасеться вільно й там, де хоче.
Бетмена зробили із Юрка
І не тямлять слів його пророчих.
Адже він і вершником не був,
Бо коня любив як побратима,
І не мав нічого, окрім рими,
Але й ту за смертної години
Богові назавжди повернув.

 
Любов — в тобі

Сестрі Надійці Полянчич

Любов — в тобі,
Бо ти — Надія.
Любов для тебе —
Ти жива!
Закони серця лише діють
Там де діла, а не слова.
Любов усюди,
Де віддача
І кожному з усіх людей,
Якщо навіть вони ледачі,
Бо сплять іще,
Вони — ніде:
І не на цьому світі з нами,
І не на тому — а в пітьмі.
Любов не десь поміж зірками,
А в хаті і за ворітьми.
Любов — з тобою
В кроці кожнім,
Якщо надія віру йме…
Ходи зі мною
В русі божім.
За руку матінка візьме —

Твоя Душа.

 
Садок не голий, а прозорий…

Садок не голий, а прозорий.
Он ще трава жене зело.
А в ній від дуба, клена зорі —
Вже цього жару намело!

Душа — ясна гладінь свічада —
Не відбива думки чужі.
Не вкореняться жаль чи вада,
Коли так вільно на душі.

Це простір мрій, не порожнеча.
Потрібен для творця розгін.
Ні, від життя не йду на втечу,
А на своє хилю без змін.

Садок не голий, а прозорий.
Криницею в собі стою,
І внутрішні щасливі зорі
Кують будучину мою.



 
Рибина чи людина?

Закоростявіла лускою
Немов рибина.
Втрачаю косу, а з косою
І сила гине.

І плаваю, і захлинаюсь —
Гної напали.
Як черепаха просуваюсь
В сміття навалі.

Поголодую, щоб пристати
До бережини.
Пірну русалкою крізь ґрати
Взірців фальшивих.

І знов людиною відчую
Себе, забуту.
Аж зорі всі перелічу я,
Бо знань набуду.

 
В магазинах в обгортках...

В магазинах в обгортках
Гарну смерть продають.
Всі дівчата в колготках
Без спідниць — це жують.

І пристойні кобіти,
І мисткині бліді,
Розгодовані діти
І мов свічки худі.

І айтішники кволі,
Й вчені напівсліпі,
Юнаки гонорові
І поважні хлопи.

Як на голці дуріють,
А з них гроші деруть.
Ще обгортки не стліють,
Як вже, хворі, помруть.

Я все мрію, що разом
Ця отруйна їда
Раптом стухне і газом
Щезне — з вітром вода…

Будуть ломки жахливі,
Та із часом пройдуть,
І продукти правдиві
Люди жадно візьмуть.

 
Я дочекаюсь ніжності

Я дочекаюсь ніжності
Від тебе — як до малечі.
Долатиму інші розбіжності
І роздаватиму речі.
Брудні кутки мого міста
Прикрашатиму палим листям.
Листи писатиму мамі —
Карколомні оповідання.

Як пратиму — то співатиму,
А шиючи, буду радіти.
Душерозуму не заважатиму —
Он як вчиняють діти.
Працюватиму так натхненно,
Що і не відрізню напевно
Вірші́в від миття підлоги,
Редактури від власних блогів.

А ще — не піду на вибори,
Наза́вжди покину мережу.
Все це психічні вибрики
Нервовохворих обмежень.
До жижок себе загартую,
Та мерзлю в собі замордую.
Їстиму втричі менше,
Щоб пурхати якнайлегше.

Не буду і час переводити.
Залишусь жити у літі.
Все одно прокидаюсь зі сходами
Сонця, думок і квітів.
І встигну зробити більше,
Не просплю ні цілунку, ні вірша.
Не проґавлю з тобою побачення.
А решта — не має значення.

 
Визираю з вікна...

Визираю з вікна,
Бо кімнатка мала,
А воно на всю хату, нівроку.
Як і очі на ціле обличчя.
Пішла
Через очі душа-заволока.

Тіло ціле, в тилу,
У надійнім кутку.
А душа і відкрита, і боса.
Хіба вдягнеш вогонь?
Чи шукать холодку?
Йде душа по безмежного розсип.

Замалі їй думки,
Що плекають жінки,
Обкрадаючи діток… собою.
Хай на волі зростають.
Не в школі важкій,
Ні в садках і ні в яслах — юрбою.

Обсідають хвороби вже змалечку їх —
Синтетичне отруює їдло.
А батьки так і грають
В батьківство… сліпих
І не бачать
Зв’язок очевидний.

Ця наївна батьківська любов (чи пиха?),
Що годує систему убивчу…
Біороботів кволих навчають брехать
І не вірити в те, що ти вивчив.

І брехати, на жаль, в першу чергу собі:
«Буде добре усе — це залізно!»
Та життя в страусятнику — гра на трубі,
Яка вибухне рано чи пізно.

Я була в тих світах,
Всі ці пекла пройшла.
Просто з дива Господь не рятує…
Не комфорту шукаю,
По правду пішла.
Я у Батька свого колядую.

 
Назустріч сонцю

назустріч сонцю
світла більше,
в думках прозоріше стає,
життєва подорож миліша,
бо сонце є

назустріч сонцю
стисла мова,
зника мерзота, метушня —
згорають в ньому наче дрова…
то прощі шлях

назустріч сонцю
порожнеча
напроти тебе йде добром:
не маю, а ділитись є чим,
без втрат і втом

назустріч сонцю
все зумію,
хоч зник би в тому смисл увесь:
на хлорофілі життєдії
зростає сенс

 

 
Нема всесвітнього жалю

Нема всесвітнього жалю,
Лишень окремий згусток болю.
Бо кожен плаче за свою
Біду, він плаче…за собою.

Жалієш іншого? Хіба?
Страхи ти власні проектуєш.
З цієї темряви журба,
І ти наосліп в ній крокуєш.

Бажаєш іншому добра,
Ропою сліз його обливши?
Ятрить та сіль, росте діра
У нього в серці, ґвалт зчинивши.

І знов поплачемо? І знов?
Так плакатимемо до скону?
Всесвітньою лише любов
Бува і буде за законом

Самого дива, що життям
І зветься, і усім дається.
Радій і назавжди затям:
Де радість — там і щастя б’ється.

 
Сьорбає липень динями...

Сьорбає липень динями
І помідорами стиглими.
Так себе охолоджує –
Важко вогонь народжувати,
Вогонь здобуття ідеалу
Єднання людей… Чимало
Билось над цим пророків,
Філософів поодиноких.
Не страдники – діти радіння,
Мов смолоскипи нетлінні,
Що йшли на вогнища страти,
Єднались з юрбою і катом
У пломені, а не згарищі…
Насправді, чадили там звалища
Непотребу людства цілого –
Страхів, забобонів чергових.
І дотепер бояться.
Замкнулися в сектах, у націях,
Країнах, квартирах…клозетах
(обмежений простір у мить
Якусь врешті-решт смердить),
Вивчають життя по газетах.
Повзучи до ікон священних,
Одне одного душать у чергах.
В ім'я справедливості божої
Радіють із бід душ ворожих…
Єднання ж – мов гра у сватання:
Чи не з послідующих ти, брате мій?
Чи є за душею…крім долі?
Чи ти у своїй, дівко, льолі?
Тобі все любов та братання!
Згоряє липень останній
Тиждень, і серпень над нами
Засьорбає вже кавунами.

 
Найперші друзі — квіти мовчазні

Найперші друзі — квіти мовчазні.
Такі звитяжні в смузі перетворень:
В зернятку, в пагоні —
Несе їх творча повінь;
Слабі, занедбані —
Радіють новизні.
Себе звіряю за єством отим
Всюдиквітучим — «пахощами» зветься…
Все зайве вже смердить, чадить мов дим.
Моє коріння венами напнеться
Та стухне коли-небудь… і в мені
Кров квітки заструмить — цілюща, свіжа…
Не знають втоми друзі мовчазні,
Будуючи найкращу в світі тишу.

2012

 
Спробуй, серце, ще раз спробуй

Спробуй, серце, ще раз спробуй
Справити цвітінь-оздобу.
Чуєш, вічність б’є у шибку…
Нащо ж уставати дибки
Й замикатися у сóбі?
Чуєш, хтось шепоче «пробі!».
Нагодилася людина —
Прав її за свого сина,
За дочку, авжеж, рідненьку —
Тож, прийми її усеньку.
Залюдніла, бач, година —
Повернися до людини,
Хоч на мить забудь про себе
Та обійми відчини-но.
В тих обіймах усе небо,
Усе щастя, легкість дивна.

2012

 
Пустка звільнення

Вчусь любити у квітів,
Так невпинно відкритих.
Цвітка — пустка чутлива,
Бо чекає на зливу:
Як повніше ввібрати
Й тут же радо віддати.
Бо без жодної звички
Ніжна, злагідна чічка —
Без пороку і страху,
Без скигління невдахи,
Без уявлень примарних…
І тому вона гарна!
Красочка соковита,
Сильна, талановита,
Чиста, вільна від болю,
Від нидіння, від долі…
Будь-коли, будь для кого
Та без зиску із того
Квітка напоготові
Ся віддати любові.

2012

 
Триптих «Бринить душа» (романси)

1. ДЕ ТИ, ЛЮБОВЕ ОСЯЙНА?

Де ти, любове осяйна?
Все, що з дитинства я плекала,
Немов та хвиля весняна,
Надіями завирувало.
Де ти, любове осяйна?

Я вже себе не впізна ю.
Пояснення шукати годі…
Умить мов свічечка спалю
Колишню втіху як негоду.
Я вже себе не впізнаю.

(Кода )

Не знати, доле, де ти, де?
Не дихати на повні груди,
Допоки ніжність, що росте,
Могутнім річищем не буде.

Не вірити, що біль мине,
І все що діється — на добре.
Схопити полум’я саме
І… помилитися укотре…


Де ти, любове осяйна?
Я витримаю всі розлуки.
Вступи у серце, мов весна!
Прийди, моя солодка муко!
Де ти, любове осяйна?
Де ти, любове осяйна?


2. НЕВЖЕ КОХАЮ?

Невже кохаю? Зустрічаю день,
Мов пташка — співом.
Як матінка в торбинку покладе
Натхнення диво,
Так і душа ще засвіт на життя
Благословляє,
Щоб не на мить не забувала я —
Весна триває!

Не відцвітуть сади ніколи,
Якщо бруньки пускає доля.
А доля — у твоїх руках,
Коли ти любиш наче птах.

Невже кохаю? За усі діла
Беруся жваво.
Нема в словах ані гіркоти зла,
Ані потрави.
У цноті дум, у цноті почуттів
Вирує сила —
Життєва вічна сила молодих
І невгасимих.

Не відійде любов і врода,
Якщо не голосно, а потай
Голубиш мир, несеш його,
Не потребуючи свого…
Бо все, бо все на світі маю!
Невже кохаю?!



3. ТОЙ, ЩО ПРИЗНАЧЕНИЙ МЕНІ

Той, що призначений мені,
З глибокими очима істин,
Не має плям, не каже «ні» —
З вогню любові вийшов чистим.
Той, що призначений мені,
Радіє з мого існування.
І вдома, і на чужині
Найперший друг мій і останній.

Мій світочу, мій чоловік!
Тебе кохати — нагорода.
Ти й досі, любий мій, не звик
До розкоші, до насолоди
Одного дихання на двох
І однодумності свободи.


Той, що призначений мені,
Співає серцем добру тишу…
Його побачу і в борні
Вагань усі страхи залишу.
Той, що призначений мені,
Як теплий дощик землю зросить.
Іду немов з рясних ланів —
Заквітчана і довгокоса!

Невинний скарб мого життя…
Не знаю кращого за тебе.
Росту у твоїх горах я —
Ти завжди поруч, як і небо.
З тобою відбуваюсь я —
Бо ти безмежний, наче небо…

 
Уникаю і шукаю

Уникаю

Дзеркал, окропу, звичок і власної тіні на землі.

Дзеркала відволікають від гармонійного перебування сам на сам із всесвітом.

Окріп знижує тонус — умлівають, а подеколи й атрофуються внутрішні органи, шкіра. Тіло втрачає гнучкість і дитячу життєрадісність.

Звички крадуть природну невимушеність поведінки, програмують рухи й вчинки, збіднюють день, обтяжуючи зайвими, тобто непотрібними жестами-діями-подіями. Звички керують людьми. Але можна і зуби чистити як уперше!

Тінь, власна тінь ніби контролює кожний твій крок… Я припинила звіряти з нею свій внутрішній стан і зовнішній вигляд. Я літаю понад землею, а забута тінь лишається на землі.

А ще я уникаю (не слухаю) людей невдоволених, що осуджують і смакують свої та чужі негаразди.

Це свобода, немов п’ять пальців на руці, яка будує себе і простір довкола.

 

Шукаю

Очей, джерел, натхнення й власного світла-полум’я.

Ясні, по-дитячому щирі та блискучі очі відчиняють інші світи, вирощують радість пізнання, напувають ніжністю. Об’єднують все й всіх у один гармонійний світ та спілку багатьох світів.

Джерела із крижаною водою живлять клітини, оздоровлюють організм, очищують та омолоджують тіло. У ньому вирує снага.

Натхнення підказує, що і як робити, що найголовніше саме в цей час, а що другорядне. Воно розбиває затверділі звички, звільняє людину від буденщини та її рутини. Почуваєшся творцем.

Твоє власне світло-полум’я викрешують цікаві думки, нестандартні рішення, повсякчасне благословення життя, щоб воно не дарувало, незламний намір здійснювати-мати.

Це істинне щастя, безумовна любов — посеред і бур’янів, і зірок!

21–27/ІХ 2011 р.