(2014)


Які дощі!

Які дощі! Які дощі!
Щодня змокаємо до нитки.
Тих ниточок вже тисячі…
Давай сплетемо з них повітку

І жити будемо у ній,
Як діви, як христи прийдешні.
Це чистий зруб у колі мрій.
Усе своє, усе безмежне:

І ліс, і річка, і плющі,
І запашне повітря з квітів…
Які дощі! Які дощі!
І ми крізь тіло ними вмиті

І простодушні, як малі,
З великими очима серця.
Тут наше місце на землі,
І з нього божа сила ллється.

Нарешті, є куди прийти
Перепочити і зігритись.
І завітає той сюди,
Хто не бажа зі злом миритись.

Тут рівні всі, товариші,
Братерство квітне незів'яле.
Які дощі, які дощі
Рятують людство занепале.

 
Дума дівчини-кобзаря «Протяги»

Люблю я протяги –
Душа від них радіє,
Очищується, дихає, цвіте.
Бо свіжість вітру насінинами повніє:
Якесь хороше у душі та й проросте.

А за душею загартовується й тіло
І вже не хоче їсти мертве і масне.
Душа ж дитинна!
Найдобрішому – зраділа.
А все погане
Буйний вітер відверне.

Ой душе-маківко!
Простий дороговказе…
Простий, бо не мудрує: «Як?...кому?»
Простий, бо не додумаємось зразу
Спитати в серця
І довіритись йому.

О невибаглива!
Як перша тиха думка.
Вітри, вітри –
То струни нашим голосам.
Не кумкай зайвого,
Душі за зиск не хрумкай…
Вона ж не сало з часником,
Не ковбаса…

Так і бува…
Марі в болоті підкорились.
Спочатку зжерли свої душі, глитаї,
Тепер твою жують…
Біжи від них, провітрись.
Дружи з душею,
Поринай в її раї…

Не тямлю сорому –
Він в жирних плямах бруду:
Бо душу вибрала – незаймане ягня.
Не тямлю відчаю,
Не лізу в перегуди.
Ягня – захищене,
Не лев і не свиня.

Ягня міцніє!
Не вбивай його в зневірі.
Воно під наглядом із неба.
Придивись:
Нема середнього чогось,
На злого звіра
Осел нещасний перетвориться колись.

Або ягня –
Або хижак!
Не вір про долю.
Або – або…
І вітер, вітер, далебі!
Люблю я протяги.
Адже не знає болю
Храм тіла чистого,
Хвороби не неволять.
Люблю я протяги!
І ти їх полюби!

 
Одинадцята заповідь

Лежала маленька дівчинка у лікарні,
Під ранок пісялася уві сні, з відча́ю.
Її сварили старі нелагідні пані –
Таж п’ятирічної хворої співпалатчани.

Матраца смугастого догори вивертали,
Ганьбили усмак, ніби вона навмисно.
Більше місяця доня не бачила мами
І наодинці співала мамину пісню.

Вкраїнську пісню «На камені ноги мию»…
Тим часом ніжки її і все тіло далі
Облягала нагла короста – по шию.
Потім і голову на́лисо обкарнали.

Та вперто вставала мала в уяві на камінь
І мила, як в пісні отій, заплямовані ноги,
І слухали дівчинку добрі заплакані няні,
А ще – розіп'яті  людською зневірою боги.

В Росії, на Півночі – західної співала,
По-дитячи спотворюючи: «Навкруг мене чирі сиплять»…
Її розуміли хіба що імла з Біломорканалу
Та дух Петра Калнишевського, досі не зниклий.

Бавилась з хворими дітьми, тримала в роті
Якомога довше від мами гостинчик хороший.
Санітарка зітхала: «Не все одразу, залиш на потім»…
Бо закінчувались батьками доручені гроші.

Випробовували на малій усілякі мастила,
Та нічого із того, на жаль, не допомагало.
Феєрична уява та гри зачарована сила
Українку маленьку в поета, либонь, формували.

На честь кого була названа – дівчинка знала,
Як і знала, що мусила сильною стати, як Леся…
Але боги, її слухачі, назавжди вкарбували
У душі п’ятирічної страдниці радощів десять,

Наче божих заповідей, та тільки новітніх:
«Будь собою, Радій, Народжуй, Про головне говори,
Вільно дихай, Працюй натхненно, Думай про вічне,
Виокремлюй хороше, Роби подарунки, Люби».

А коли вже час настав вертати додому,
Здивувалось дівча – бо ціла, усенька лікарня
Проводжати вийшла її, якусь сірому,
Голомозу, паршиву, у бабиній хустці шикарній.

Одинадцяту заповідь ніби являло собою
Це маленьке, незграбне створіння, та все ж не потворне, –
Одинадцяту, котра виявилась головною:
«Будь здоровим в усьому – фізично, психічно й духовно».