21 березня — Всесвітній День поезії

Що таке поезія у своїй глибинній суті не вдалося вичерпно висловити, як це не парадоксально, жодному з найславніших поетів. Проте Микола Васильович Гоголь, як майстер прози, без сумніву за своєю природою наскрізь був поетом. (Навіть одну з найкращих своїх повістей «Мертві душі» величав не інакше як поемою). У своєму філософсько-публіцистичному заповіті «Вибрані місця з листування із друзями», який він написав у 1847 році, серед усього іншого, багато уваги приділяється роздумам над поезією. Низка витягів із цього твору, де автор розмірковує над явищем поезії, дивним чином складається в поетичний етюд…

Поезія — як перший поштовх до світла… Як захоплення від пробудження… Поезія як дика свобода, що пробивається незаконними путівцями до суспільства і до окремої людини. Поезія, що пішла з народних джерел та стала його передовою, рушійною силою. Поезія, що іскриться-вихоплюється з народних прислів’їв та приказок, бо її розум — розум висновків, так званий задній розум: іронічний, веселий, кмітливий та влучний.

Поезія як потяг до незримого і сакрального, як небесний дзвінок, що кличе вдаль. Поезія як дитячий лепет, яким говорить безсмертний дух людини.

Поезія — смілива антологічна милість: виходячи з церкви, раптом потрапляти на бал… Це — легкість пурхати з одного предмета на інший, це багатство родів і форм. Поезія — як незвичайна здатність поєднувати найвищі слова із найнижчими й простими. Поезія як повернення високого значення тому, що звикли називати загальними місцями.

Поезія як потужне оспівування величі й краси, де поет — господар й законодавець мови. Поезія — це не відсторонена наука, але наука життя.

Поезія як святиня, яку вдихає читач, немов пахощі. Але які речовини перегоріли у грудях поета для того пахкотіння — ніхто не може почути.

Поезія як дзвінка луна, що відгукується на будь-який окремий звук, породжений у повітрі.

Поезія — це легкі, миттєві створіння; музикально-сердечні звуки. Це ніжність, меланхолійна вдача й рідкісна добродушність.

Але, разом з тим, поезія — це велика людина, що йде непомітно по обраній вузькій стежині майже без шуму, допоки не переросте інших…

Поезія, як гроза, що незримо накопичується. Це сила вибуху, що довго акумулюється у собі, допоки раптово не розквітне самоцвітом.

Поезія — це той труд, що змушує цілком усю людину звернутися до себе й зануритись у себе, тож поезія є рятівником наших душ.

Поезія — це уся внутрішня людина: від великої та високої риси до найменшого подиху людської слабкості та ницої прикмети.

Поезія, як одиниця, як одна електрична іскра, що присутня в будь-якому створінні.

Поезія скупа на слово, обережна, аби не сказати зайвого, боїться нудотності й нещирості.

Поезія — це здобуття якоїсь прозорої мови та еллінської скульптурної опуклості. Поезія як відчутна розкіш насолоди. Як ювелірна майстерність: оправити алмаз таким чином, аби він заграв усім своїм блиском й видав сповна своє достоїнство — діаманта.

Поезія, як тонке критичне чуття, вміння оцінювати, точний живопис.

Поезія як гіперболічний розмах мовлення, той залишок казкового руського богатирства, що темним пророцтвом й дотепер витає над нашою землею.

Поезія — це вишукане байронівське розчарування, якась дивна, шляхетна, хвалькувата зневага до свого таланту. Як лінь боротися проти демонів, але й втома від тієї вічної боротьби і нагла насильницька смерть втомлених, що зрадили своєму покликанню.

Поезія — як несправжнє перебільшення: прозрівати у зерні майбутній розкішний плід. Поезія ніби очищена думка про внутрішню будову людини у такому образі, в якому звелів їй будуватися Бог. Поезія — зодчество майбутньої людини.

Поезія — це турбота лише про те, щоб не зникло у борні з чужорідним найкраще в нашім єстві.

Поезія — це неймовірна якість чутливості, вміння знайти законну середину всілякої речі.

Поезія — як безкінечне розмаїття відтінків звуку.

Поезія наша спробувала усі акорди, виховувалася літературами всіх народів, прислухалася до лір усіх поетів, здобувала якусь всесвітню мову — тому, щоб приготувати всіх до служіння більш значного.

Для поезії зараз настають інші часи, починаються інші справи, коли вже нічим не візьмеш — ні своєрідністю розуму, ні картинною особистістю характеру, ані гордістю рухів — а лише вищим християнським вихованням й служінням.

Задача поезії — повертати в суспільство те, що є істинно прекрасним і що вигнане з нього теперішнім безглуздим життям.

Поезія — як надзвичайний ліризм, народження верховної тверезості розуму (архісердечність).

Поезія — незвичайна наша мова, яка є ще таємницею, бо вона безкінечна й може, жива, як життя, збагачуватись щохвилинно…

Мова — сама по собі вже поет…